«Персні влади»: дорогий фанфік, який не поважає Толкіна, лор і глядача

«Персні влади» дратують не тому, що хтось не може пережити інший колір шкіри ельфа чи відсутність бороди в гномкині. Це найзручніша ширма, за якою роками ховали набагато серйознішу проблему: серіал раз по раз демонструє зневагу до внутрішньої логіки Толкінового світу, до драматургії як ремесла і, що особливо прикро, до глядача.

Перед нами дивовижний випадок, коли колосальні гроші, першокласні технічні можливості й один із найвідоміших літературних всесвітів світу зійшлися в одному проєкті — а результат усе одно нагадує надзвичайно дорогий фанфік, який переконаний у власній величі значно сильніше, ніж здатен її довести.

І проблема тут не в тому, що екранізація повинна слово в слово повторювати книжки. Пітер Джексон теж змінював Толкіна. Проблема починається там, де зміна не робить історію яснішою, сильнішою або драматичнішою, а просто замінює продуману міфологію випадковим телевізійним конструктором.

Початкова помилка: «написати роман Толкіна, якого Толкін не написав»

Ще до прем’єри шоураннер Патрік Маккей сформулював у Vanity Fair запитання, яке сьогодні звучить майже як діагноз усьому проєкту.

«Чи можемо ми придумати роман Толкіна, якого він ніколи не написав?»

Патрік Маккей, Vanity Fair, переклад з англійської.

Ні. Саме в такій постановці питання — ні. Можна драматизувати хроніки, заповнювати прогалини, створювати нових другорядних персонажів, стискати події для телебачення. Але коли творчою амбіцією стає не «як перенести Толкіна на екран», а «як створити за Толкіна відсутній роман», межа між адаптацією і самовпевненим фанфіком стирається ще до першого кадру.

Особливо кумедно це виглядає з огляду на те, що Друга епоха не є білою плямою. Так, у «Володарі перснів» вона переважно подана через додатки, хронології й ретроспективи, а значна частина матеріалу розкидана по інших текстах. Але саме ця фрагментарність давала авторам величезний простір для обережного доповнення. Замість того серіал часто бере вже наявний каркас, ламає його, а потім героїчно розв’язує проблеми, які сам собі й створив.

Шоураннери відкрито пояснювали, що вони стиснули хронологію Другої епохи, аби смертні персонажі не змінювалися між великими історичними подіями. Це зрозуміле телевізійне рішення. Але розумність мотиву не робить добрим результат. Коли ти спресовуєш століття так, що падіння Нуменору, кування Перснів, війна Саурона з ельфами й біографії Ісілдура починають штовхатися ліктями в одному часовому коридорі, ти отримуєш не епос — ти отримуєш історичну кашу.

Серіал не адаптує лор — він використовує його як коробку з реквізитом

У Толкіна історія світу працює як система причин і наслідків. Події мають довгі тіні, а великі катастрофи визрівають роками й століттями, а не народжуються з однієї випадкової сварки чи промови. Гординя Нуменору не виникає за кілька поганих виступів на площі, а падіння великих постатей не схоже на перемикання сценарного тумблера з «добрий» на «поганий».

«Персні влади» постійно поводяться з цим матеріалом так, ніби перед сценаристами лежить не історія, а набір впізнаваних брендових деталей: Нуменор, мітрил, Балрог, Ґандальф, Том Бомбадил, Мордор, Аннатар. Їх треба показати, бажано якомога швидше, щоб глядач упізнав слово й відчув: ага, це ж «Володар перснів».

Звідси й дивні конструкції першого сезону. Ельфи раптом отримують майже календарний дедлайн згасання, а мітрил перетворюється на чарівну батарейку для спасіння їхньої раси. Три ельфійські Персні кують першими, що одразу перекошує логіку подальшої історії Аннатара та Келебрімбора. Саурона спочатку маскують під вигаданого Галбранда, а вже потім серіал у другому сезоні повертається до Аннатара — ніби сам зрозумів, що найцікавішу частину історії кування Перснів обійшов у першому сезоні заради дешевого «хто ж Саурон?».

І тут виникає незручне, але цілком закономірне питання: якщо у вас немає прав на значну частину текстів і через це ключові історії доводиться обходити юридичними зигзагами, навіщо було обирати саме той період, який без цих текстів доведеться постійно латати? Обмеження ліцензії не є провиною сценаристів. Але вибір історії, масштабу й способу її розповісти — уже їхня відповідальність.

У розмові з Esquire Маккей підтверджував, що Amazon ліцензував «Володаря перснів», додатки та «Гобіта», а матеріал Першої епохи з «Сильмариліона» як окремого твору був поза прямим доступом. Це не звинувачення — це обмеження ліцензії. Але воно не скасовує відповідальності за вибір масштабу й форми адаптації.

Галадріель: не сильна героїня, а сценарний таран

Найслабша претензія до серіалу — «Галадріель не може воювати». Може. У Толкіна вона аж ніяк не тендітна декоративна ельфійка, і зробити її активною політичною та воєнною постаттю було цілком природно.

Проблема в тому, що серіальна Галадріель — один із найбільш дратівливих центральних персонажів сучасного дорогого фентезі. Не тому, що вона сильна, вперта чи жінка. А тому, що сценарій майже послідовно підміняє силу характеру хамовитою напористістю, мудрість — упевненістю у власній правоті, а харизму — вічно насупленим обличчям і готовністю тиснути на кожного, хто не погоджується негайно виконати її волю.

Вона заходить у сцену — і майже завжди поводиться так, ніби всі навколо зобов’язані поступитися лише тому, що перед ними Галадріель. Вона свариться з королями, погрожує, повчає, вимагає, кидається вперед, нехтує запереченнями, а коли її рішення призводять до катастрофи, серіал рідко дозволяє наслідкам по-справжньому вдарити по її самооцінці. Це не образ величної ельфійки, за плечима якої століття історії. Це підлітковий архетип «я одна знаю правду», якому дали ім’я однієї з наймудріших постатей легендаріуму.

Особливо дратує те, що серіал вимагає не просто прийняти таку поведінку, а захоплюватися нею. Галадріель часто має рацію не тому, що її аргументи переконливі, а тому, що сценарій уже вирішив зробити її правою. Світ навколо не сперечається з нею як із живою людиною — він або заважає їй до потрібного моменту, або зрештою визнає те, що вона говорила. Так персонаж перестає бути героїнею і стає сценарним тараном: не вона рухається крізь історію, а історію розсувають перед нею.

Її історія з Галбрандом — вершина цього підходу. Саме Галадріель наполегливо нав’язує випадковому чоловікові роль «короля Південних земель», тягне його за собою, будує навколо нього політичну фантазію, ігнорує незручні сигнали — а потім серіал подає викриття Саурона як момент її проникливості. Насправді сценарій спочатку змушує одну з найстаріших і найдосвідченіших ельфійок Середзем’я не бачити очевидного, а потім урочисто повертає їй здатність мислити, коли настає час фінального твісту.

У результаті Галадріель не просто невдала адаптація книжкового образу. Вона виснажує самою манерою існування в кадрі. Постійна агресивна серйозність, відсутність самоіронії, нескінченна зверхність і сюжетна недоторканність роблять її не сильною, а нестерпною. І це особливо прикро, бо з войовничої Галадріель справді можна було зробити складну, небезпечну й величну героїню. Серіал зробив із неї персонажа, з яким не хочеться провести навіть одну серію, не те що два сезони.

Велика і страшна Галина Батьківна.

«Таємничі коробки» замість міфу

Одна з головних проблем тут узагалі не стосується канону. Вона стосується самої манери письма: серіал надто часто не розповідає історію, а грається з аудиторією в наперстки.

Хто Саурон? Хто Незнайомець? Чи це Саурон? А може, Ґандальф? Ось підказка. Ось фальшива підказка. Ось двозначна репліка. Ось персонаж, який не ставить очевидного запитання, бо тоді загадка закінчиться на дві серії раніше.

Таємниця сама по собі не є поганою драматургією. Погано, коли таємниця існує замість драматургії. Хороший сюжет не змушує героя тупішати, щоб зберегти секрет для глядача. Хороший сюжет дозволяє персонажам діяти розумно і все одно заводить їх у пастку.

У «Перснях влади» дуже часто відбувається протилежне. Меч-ключ підмінено, але ніхто з компетентних героїв це не перевіряє. Галбранд прямо каже, що знак короля йому не належить, але Галадріель все одно будує на ньому політичну фантазію. Келебрімбор — легендарний майстер — отримує сцену, де йому фактично треба пояснити ідею сплаву. Це не складність. Це приниження персонажа заради того, щоб сценарій міг проговорити глядачеві базову інформацію.

Саме тому виникає відчуття зневаги до аудиторії. Серіал одночасно вважає глядача настільки неуважним, що йому треба буквально показати напис «Мордор», і настільки наївним, що він має тижнями гадати над загадками, відповідь на які видно задовго до «великого викриття».

Сюжет рухається не рішеннями, а збігами

Галадріель стрибає з корабля посеред океану й випадково натрапляє на пліт із майбутнім Сауроном. Нуменорська армія прибуває через море й суходіл саме туди і саме тоді, коли маленьке село потребує порятунку. Вулкан запускається через фантастичну систему дамби, ключа, тунелів і води, яка працює лише тому, що сценарій вирішив, що це має бути ефектно.

І це одна з центральних хвороб серіалу: причинність раз по раз замінюють неймовірно зручні збіги й механізми, які існують тільки тому, що авторам треба будь-якою ціною доставити героїв до наступного ефектного кадру.

Фентезі не звільняє автора від логіки. Навпаки, що неймовірніший світ, то важливіші його внутрішні правила. Дракони можуть існувати, магія може діяти, боги можуть втручатися — але глядач усе одно повинен розуміти, чому конкретна людина опинилася в конкретному місці й чому її рішення спричинило конкретний наслідок.

«Бо так треба наступній сцені» — це не доля. Це лінощі.

Діалоги: Толкін із генератора пафосних фраз

Толкін умів писати піднесено, але його піднесеність майже завжди мала під собою культурний ґрунт: історію народу, ритм легенди, біблійний або саговий відгомін, характер того, хто говорить. «Персні влади» часто відтворюють лише зовнішню поверхню: повільно вимовлені пафосні афоризми про світло, море, камінь, темряву, надію й силу.

У результаті персонажі регулярно розмовляють не між собою, а з уявним трейлером. Репліка повинна звучати так, щоб її можна було вирізати в тизер. Музика підказує, що зараз важливо. Актор робить паузу. Фраза звучить «глибоко». Якщо зняти музику й запитати, що саме людина щойно сказала і чому вона сказала це саме зараз, магія часто випаровується.

Особливо смішно, коли серіал починає підморгувати власною назвою. У другому сезоні Келебрімбор вимовляє Сауронові фактично титульну репліку про «володаря перснів». Це не вершина трагедії — це той момент, коли сценарист ніби штовхає сусіда ліктем: «Ти чув? Він сказав назву!»

Діалоги тут примудряються бути водночас дерев’яними й надмірно квітчастими. Серіал то пояснює очевидне, наче дитині, то раптом вдягає на просту думку три шари псевдоархаїчної парчі. Урочистість підміняє зміст, а красиве звучання — точність думки.

Нуменор: трагедія цивілізації, зведена до телевізійної метушні

З усіх історій Другої епохи Нуменор, мабуть, найбільше потребує часу. Це історія величі, страху смерті, імперської гордині, релігійного розколу, заздрості до Безсмертних земель і поступового духовного самогубства цілого народу.

У серіалі значна частина цієї трагедії перетворюється на поспішну палацову політику, де масові настрої можуть змінюватися після одного видовищного інциденту, а влада переходить із рук у руки з ритмом денного телесеріалу. Замість відчуття, що могутня цивілізація століттями псується зсередини, ми отримуємо серію сцен, де люди сваряться, виголошують промови і чекають, який символічний звір зараз підтвердить правильну сторону.

Стиснення часу тут убиває не лише канонічність, а й сам сенс. Падіння Нуменору страшне саме тому, що воно не миттєве. Велика цивілізація довго переконує себе, що кожен наступний крок ще не є катастрофою. Серіал не дає цьому процесу дихати.

Орки: від слуг Темряви до «пригнобленого народу, якому просто потрібен дім»

Окремий кошмар — те, що серіал робить з орками. І тут важливо не спрощувати самого Толкіна: його орки не були безмозкими біологічними роботами. Вони розмовляли, сварилися, боялися господарів, мали власні бажання, а питання їхнього походження та моральної відповідальності Толкін так і не звів до одного бездоганного пояснення. Тому сам факт, що орки можуть мати дітей або не хотіти помирати за чергового темного володаря, не є проблемою.

Проблема — у тональності, з якою «Персні влади» це подають. У першому сезоні Адар фактично будує для орків державу: вони хочуть землю без сонця, називають Мордор домом і подають себе як народ, якому нарешті потрібне місце для життя. У другому сезоні ця лінія стає ще прямолінійнішою: нам показують орка Ґлуґа, який не хоче нової війни, а поруч — його партнерку й дитинча. Сцена працює не як моторошне нагадування, що зло теж розмножується, а як майже побутовий аргумент: дивіться, у нього родина, він просто хоче повернутися додому.

І все це відбувається після того, як ті самі орки вирізали людей, спалювали поселення, катували полонених, поневолювали мешканців Південних земель і силою захопили територію, перетворивши її на Мордор. Серіал ніби одночасно пам’ятає, що перед нами жорстокі завойовники, і дуже хоче, щоб ми дивилися на них мов на пригноблену меншину, яка лише виборює право на безпечний клаптик землі. Виходить не моральна складність, а дивна етична каша.

Найцікавіша версія такої історії могла б бути страшною: істоти, створені або спотворені Темрявою, ненавидять власне рабство, прагнуть свободи від Саурона, але самі не здатні перестати бути катами для всіх слабших. Оце справді була б трагічна суперечність. Натомість серіал надто часто просить нас поспівчувати їм найпростішими телевізійними сигналами — «дім», «діти», «ми не хочемо війни» — ніби цього достатньо, щоб забути, як саме вони цей дім здобули.

Особливо безглуздо це виглядає в історії, де Саурон і Моргот — не просто політичні лідери іншої фракції, а метафізичне зло, що спотворює створене. «Персні влади» знову тягнуть Толкіна в найбанальнішу модель сучасного «престижного телебачення»: усі сірі, кожен має свою правду, навіть орки — пригноблена меншина, яка просто хоче миру і, мабуть, просто «пєрєстать стрєлять». Але Толкінова моральна складність ніколи не полягала лиш в тому, що зло треба косметично перефарбувати в ще одну пригноблену сторону конфлікту. Один із її важливих аспектів також полягав у тому, що навіть жертва зла може стати його носієм — і це значно страшніше за милу орочу сімейку в Мордорі.

Гарфути, Ґандальф і Том Бомбадил: фан-сервіс, який удає необхідність

Чи можуть предки гобітів існувати в Другу епоху? Звісно. Чи випливає з цього, що серіалу потрібна довжелезна історія Гарфутів? Ні.

Це показовий приклад мислення брендом. У «Володарі перснів» є гобіти, отже в серіалі про Другу епоху потрібні «майже гобіти». У «Володарі перснів» є Ґандальф, отже треба роками водити глядача навколо питання, чи є загадковий маг Ґандальфом. У легендаріумі є Том Бомбадил, отже його теж можна витягти на екран — незалежно від того, чи потрібен він саме цій драматичній конструкції.

Фан-сервіс працює, коли додає ще один шар радості до вже хорошої сцени. Тут він часто виконує роль милиці: «дивіться, ви це ім’я знаєте». Коли сам сюжет не тримає, знайоме ім’я стає сурогатом емоції.

Ґендальф чи не Ґендальф?

Другий сезон нарешті взявся за правильну історію — і примудрився зіпсувати навіть її

Лінію Аннатара й Келебрімбора часто хочеться назвати найкращою частиною другого сезону, але навіть це звучить надто щедро. Правильніше сказати інакше: це нарешті та історія, навколо якої серіал від самого початку й мав будуватися. Спокуса Келебрімбора, прихід Аннатара, кування Перснів, поступове захоплення Ерегіону Сауроном — ось природний хребет серіалу, який називається «Персні влади».

Саме тому особливо прикро дивитися, як автори отримують нарешті правильну сюжетну вісь — і знову обвішують її дурницями. Перший сезон уже перекосив сам порядок подій, змусивши ельфійські Персні з’явитися раніше за повноцінну історію Аннатара. У другому доводиться заднім числом повертати Саурона до Келебрімбора й ніби починати найважливіший сюжет заново, хоча його фундамент уже стоїть криво.

У центрі справді є потенціал: Саурон не просто погрожує, а лестить, підживлює гординю, ізолює жертву, переконує Келебрімбора, що саме він здатен створити щось величніше за всіх попередників. Це саме той тип зла, який потрібен цій історії. Але серіал не довіряє навіть такому матеріалу. Маніпуляція постійно підсилюється настільки грубими сценарними підставками — зручно обірваними попередженнями, персонажами, які надто пізно складають два і два, штучним відрізанням Ерегіону від інформації, — що замість моторошної інтелектуальної пастки ми часом дивимося, як легендарного майстра просто тримають у кімнаті сюжетної тупості, доки Саурон не закінчить потрібний етап плану.

І навіть без цих нелогічностей лінія дивовижно часто нудна. Серіал по кілька разів повторює одну й ту саму схему: Келебрімбор сумнівається, Аннатар натискає на його марнославство, Келебрімбор поступається, потім знову щось підозрює — і коло починається заново. Замість дедалі тугішої психологічної петлі виникає відчуття розтягування матеріалу. Те, що мало бути отруйним інтелектуальним двобоєм, періодично перетворюється на серію довгих розмов, результат яких глядач уже знає наперед.

Я не Саурон, мамою клянуся

Келебрімбор мав би бути трагічною фігурою саме тому, що він великий. Його падіння повинно народжуватися з таланту, честолюбства і бажання перевершити спадщину Феанора. Чим розумніша жертва, тим страшніший Саурон, який її переграв. Але серіал занадто часто полегшує роботу злодієві: люди навколо поводяться нерішуче, сигнали ігноруються, очевидні суперечності зависають у повітрі. У підсумку Саурон виглядає генієм не тому, що його план неймовірно тонкий, а тому, що сценарій знижує IQ усіх у кімнаті.

Навіть облога Ерегіону, яка мала стати кульмінацією цієї трагедії, потопає в дивній постановці. Географія бою розповзається, армії з’являються й зупиняються тоді, коли це потрібно конкретній сцені, масштаб то намагається бути епічним, то раптом стискається до кількох десятків статистів. Кінна атака ельфів, яку зупиняють буквально перед строєм орків заради переговорів, виглядає не як військовий маневр, а як режисер натиснув «паузу», бо настав час для діалогу. А Арондір наприкінці сьомої серії отримує поранення, подане майже як смертельне, щоб у фіналі просто знову бути на ногах без переконливої драматичної ваги цього моменту.

І паралельно серіал продовжує різати власну найважливішу лінію на шматки. Щойно історія Келебрімбора починає набирати тиск — нас відправляють до Гарфутів. Щойно Саурон затягує петлю — час перевірити Нуменор. Щойно Ерегіон наближається до катастрофи — ще трохи Руну, Ісілдура, гномів, романтичних натяків і персонажів, яких треба пересунути на позиції для наступного сезону. Це не складний багатолінійний епос. Це серіал, який панічно боїться затриматися на власній найсильнішій сюжетній основі довше десяти хвилин.

Тому ні, другий сезон не «знайшов хорошу історію». Він нарешті намацав правильну для цього серіалу історію — і все одно втопив її в монтажній метушні, нелогічностях, спрощеннях і дивній потребі постійно відволікатися. А найгірше — зробив саму лінію дурнішою, ніж вона мала бути. З історії про те, як найнебезпечніший маніпулятор Середзем’я використовує гординю великого майстра, можна було зробити психологічну трагедію на рівні найкращого телебачення. «Персні влади» зробили з неї розтягнену, місцями відверто нудну й неприродно дурну сюжетну лінію, яку додатково розривають годинами стороннього шуму.

«Ви просто хейтери» — найзручніший спосіб не відповідати на критику

Навколо «Перснів влади» з першого сезону справді було чимало расистського й сексистського сміття. Воно існувало, воно було огидним і воно ніяк не допомагало змістовній розмові про серіал.

Але з цього не випливає, що будь-яка критика серіалу є «війною з різноманіттям». Колір шкіри актора не пояснює, чому персонаж робить дурницю. Стать персонажа не пояснює, чому сцена не має логіки. Різноманітний каст не змушує авторів будувати сюжет на випадковостях, розтягувати загадки або писати репліки, що звучать як пародія на Толкіна.

Більше того, зводити всю дискусію до кастингу — це зручний спосіб видати найгіршу частину критики за всю критику одразу. Тоді вже не треба відповідати, чому хронологія зламана, персонажі суперечать самі собі, політика Нуменору виглядає примітивно, а одна з найдорожчих фентезійних постановок в історії телебачення часом не здатна зрозуміло поставити звичайну бійку.

Чи можна назвати це бездарністю? Після двох сезонів — цілком

Звісно, ми не можемо серйозно оцінити професійний рівень кожного окремого теслі, гримера, асистента чи художника, який працював у величезній виробничій машині. Але глядач і не зобов’язаний проводити кадровий аудит Amazon. Він оцінює те, що бачить на екрані. А на екрані слово «бездарно» до надто багатьох ключових складових підходить без жодних натяжок.

Костюми при величезному бюджеті разюче часто виглядають не як одяг живих культур, а як дорогий театральний реквізит. Нуменорські обладунки в окремих сценах мають дивно декоративний, майже пластиковий вигляд; ельфійські церемоніальні вбрання нерідко нагадують костюмований захід, а не одяг безсмертного народу з тисячолітньою культурою. Усе ніби дороге, складне, вишите, відполіроване — і водночас дивовижно мало речей хочеться назвати справжніми.

Дизайн персонажів часом просто комічний. Гарфутів навмисно обвішують брудом, гілками, травою й клаптями так старанно, що вони починають нагадувати масовку, якій за п’ять хвилин до зйомки сказали: «Ви дуже дуже природні, швидко начепіть на голову якийсь кущ». Та й загалом неймовірно епатажні зачіски й костюми нерідко виглядають так, ніби їх запозичили з кінопародії на кшталт «Космічних яєць», де аналог Дарта Вейдера носив навмисно безглуздий шолом гігантського розміру. Там це було свідомим перебільшенням заради абсурду; тут же приблизно той самий ефект виникає ненавмисно — дизайнери, здається, цілком серйозно розраховували, що це виглядатиме ефектно. Частина ельфів зі стрижками, силуетами й костюмами має настільки буденний або випадковий вигляд, що від їхньої легендарної величності не лишається нічого. Серіал витрачає неймовірні ресурси, щоб іноді досягати враження дуже дорогої пародії.

Режисура постійно плутає велич із повільним рухом камери, героїзм — зі слоу-мо, а драматичну вагу — з музикою, яка буквально наказує глядачеві, що зараз треба відчути. Кадр може бути красивим окремо, але сцена розвалюється в русі: незрозуміло, хто де стоїть, скільки часу минуло, звідки прибула армія і чому герой опинився саме тут. Це дуже дорогий серіал, у якого напрочуд часто немає елементарного просторового мислення.

А постановка боїв заслуговує окремої ганьби. Тренування Галадріель із нуменорськими рекрутами в першому сезоні виглядає як заздалегідь вивчений танець на дитячому святі, де противники чемно підставляються під наступний рух. Та й загалом самі ідеї боїв і те, як вони поставлені, нерідко нагадують фантазію підлітка про те, що має виглядати «неймовірно круто», без особливого розуміння ваги, простору й логіки сутички. У великих битвах статисти нерідко існують як фон для персонального трюку героя, атаки втрачають вагу, а монтаж маскує відсутність зрозумілої тактики. Особливо боляче це виглядає в порівнянні з облогою Гельмового Яру у «Двох вежах» Пітера Джексона: там простір, сили сторін, хід атаки й кожен етап оборони легко читаються навіть у хаосі бою. Облога Гельмового Яру — це «облога здорової людини»: зрозуміла географія бою, логіка дій і відчуття реальної загрози. Облога Ерегіону — вже «облога курця», «облога бездарності»: набір дуже пафосних, але не надто ефектних фрагментів, які так і не складаються в одну цілісну битву. І це я вже не кажу про базову логіку того, що відбувається: місцями вона, як то кажуть, просто «покинула чат».

Як уже згадувалося, особливо показова ельфійська кіннота під Ерегіоном, яка після грандіозного епічного розгону раптом зупиняється практично перед носом у ворога лише тому, що сценарію терміново потрібні переговори. Не краще виглядають й інші сутички: окремі бої героїв часом настільки натягнуті, неприродні й погано зняті, що замість напруги викликають радше сміх і відчуття іспанського сорому (крінж).

У малобюджетних фентезійних серіалах 1990-х бої часом були простішими, дешевшими й смішнішими, але принаймні часто мали ясну сценічну логіку: ось противники, ось простір, ось удар, ось реакція. «Персні влади» можуть витратити на хвилину екшену більше, ніж старий телесеріал витрачав на епізод, — і все одно поставити її менш зрозуміло й менш захопливо.

Сценарій, діалоги, костюмний і персонажний дизайн, режисерські рішення, монтажна логіка боїв — тут надто багато системних провалів, щоб усе списати на «смак». Тож так: називати бездарним абсолютно кожного, хто числиться в титрах, було б дурним узагальненням. Але назвати бездарним результат роботи ключових творчих напрямів — цілком чесна оцінка того, що два сезони поспіль показує екран.

Глядач не зобов’язаний бути вдячним за бюджет

«Персні влади» часто захищали цифрами масштабу: неймовірно дороге виробництво, величезні декорації, пейзажі, комп’ютерна графіка, армії художників. І так, серіал здатен видати кадр, який хочеться поставити на шпалери.

Але телесеріал — не каталог заставок. Найдорожча фортеця не врятує сцену, якщо ми не віримо людям усередині неї. Найкрасивіший Нуменор лишається декорацією, якщо його політика схожа на учнівську виставу. Дорогий оркестр не створює емоцію, якщо музика мусить наказувати нам відчути те, чого сцена не заробила.

Показовим залишається оприлюднений у 2023 році показник завершення першого сезону. За даними The Hollywood Reporter із посиланням на джерела, весь сезон додивилися 37% глядачів у США і 45% за межами США. Amazon тоді заперечував песимістичне трактування результатів, але сама цифра добре контрастує з образом безумовного культурного тріумфу.

І справа не в тому, що популярність автоматично дорівнює якості. Не дорівнює. Але якщо надзвичайно дорогий серіал із одним із найвідоміших фентезійних брендів світу масово втрачає людей по дорозі до фіналу, дивно робити вигляд, що аудиторія просто «не зрозуміла задум».

Третій сезон не скасовує двох сезонів проблем

Amazon серіал не закрив. Навпаки, третій сезон запланований на 11 листопада 2026 року, а дія перескочить на кілька років уперед і приведе історію до Війни ельфів із Сауроном та кування Єдиного Персня.

Це може дати серіалу шанс зібратися. Проблема в тому, що після двох сезонів довіра вже не видається авансом. Її треба заробити. Не ще більшим Балрогом. Не ще одним знайомим ім’ям. Не черговим «нарешті тепер усе стане по-справжньому темним». А простішими речами: причинністю, послідовними характерами, відмовою від дешевих загадок і повагою до тієї історичної глибини, заради якої люди взагалі люблять Середзем’я.

Головний злочин «Перснів влади» — не відступ від канону

Канон можна змінювати. Іноді його навіть треба змінювати. Екранізація — це інший медіум, інший ритм, інший спосіб оповіді. Питання завжди одне: що ми отримали натомість?

Якщо ви забрали роки з хронології — чи стала трагедія гострішою? Якщо змінили характер — чи став він цікавішим? Якщо придумали нового героя — чи відкрив він нову грань світу? Якщо переставили події — чи стала драматургія сильнішою?

У «Перснях влади» надто часто відповідь — ні. Замість історичної глибини ми отримуємо поспіх. Замість міфу — «таємничі коробки». Замість характерів — функції сюжету. Замість довіри до глядача — пояснення очевидного. Замість Толкінової простоти, за якою стояла безодня сенсу, — складнопідрядні репліки, за якими часто не стоїть нічого.

Саме тому серіал так дратує. Не тому, що він «не такий, як у книжці». А тому, що він отримав ключі від одного з найретельніше побудованих вигаданих світів ХХ століття й вирішив, що головне в цьому світі — знайомі назви, гострі вуха, кільця, орки та достатньо дорогий туман у кадрі.

«Персні влади» — це не катастрофа через брак ресурсів чи ліцензій. Це катастрофа через брак таланту та поваги до першоджерела. І саме тому вона виглядає настільки образливо: майже все необхідне для великого серіалу вже було в руках творців. Не вистачило найважливішого — розуміння, чому Толкін працює без мільярдного бюджету, а їхня мільярдна машина — ні.