Повернення до фентезі: перше знайомство з Максом Фраєм

Моє знайомство з Максом - головним героєм циклів «Лабіринти Ехо», «Хроніки Ехо» та «Сновидіння Ехо» - почалося випадково. На той час я вже досить скептично ставився не лише до гумористичного фентезі, а й до жанру загалом. За багато років захоплення ним фентезі поступово втратило для мене колишню магію. Можливо, давався взнаки вік, можливо - вторинність багатьох прочитаних історій, але те неймовірне відчуття занурення в казку, близькості до героїв і яскравих емоційних переживань виникало дедалі рідше.

Читання часто перетворювалося на пережовування чергової історії про обраного героя, вселенське зло, стародавнє пророцтво та неминучу фінальну битву. Сюжетні повороти ставали дедалі передбачуванішими, а мою увагу все більше привертали фантастика, наукова фантастика та історична література, у яких я знаходив поживу не лише для емоцій, а й для роздумів. Я майже змирився з думкою, що серйозного повернення до фентезі вже не буде.

Іронічно, але повернутися допомогла саме наукова фантастика. Після кількох надто похмурих, важких і гнітючих книжок захотілося чогось легшого - просто читання для задоволення. Трохи погортавши відгуки в інтернеті, я обрав Террі Пратчетта та його «Дискосвіт».

О… Це було неймовірно.

Пратчетт виявився дотепним, винахідливим і по-справжньому смішним автором. Його книги дозволяли відпочити, але водночас зовсім не здавалися примітивними. Навпаки, за абсурдною ситуацією могла ховатися дуже влучна пародія, за жартом - спостереження за людською природою, суспільством чи політикою, а відверта дурість того, що відбувається, чудово співіснувала з напрочуд розумним підтекстом.

Але розповісти я хочу не про Пратчетта. Важливіше те, що після «Дискосвіту» моя віра у фентезі трохи відродилася. Виявилося, що жанр усе ще здатен мене дивувати. Захотілося знайти щось іще - можливо, не таке саме, але настільки ж нестандартне.

Так мені трапилася книга Макса Фрая «Чуб землі. Історія, розказана сером Максом з Ехо» з циклу «Хроніки Ехо». Макс Фрай - літературний псевдонім Світлани Мартинчик і водночас назва творчого проєкту, світ якого створювався разом з Ігорем Стьопіним.

Щоправда, «Хроніки Ехо» - далеко не найкраще місце для першого знайомства з цим всесвітом. До них уже існували «Лабіринти Ехо», а герої встигли пережити чимало пригод, познайомитися, посваритися, потоваришувати й накопичити власну історію. Але я цього тоді не знав. Моє знайомство з Ехо, грубо кажучи, почалося із середини.

Перше враження було дуже суперечливим. Якесь сюрреалістичне вступне дійство з посиденьками в трактирі, кішкою та казками мені зовсім не сподобалося й здалося різко відмінним від подальшої історії. Було відчуття, ніби переді мною казка для зовсім маленьких дітей. Я навіть мало не кинув читати, але зрештою все-таки дістався основної частини.

Дуже швидко стало зрозуміло, що починати треба було з «Лабіринтів Ехо». Переді мною була компанія людей, які давно знали одне одного, мали спільне минуле, власні жарти, звички й усталені стосунки, а я опинився серед них без жодного пояснення. Через це частина персонажів спочатку здавалася дивною, неприродною або просто недостатньо розкритою. Тепер я припускаю, що значна частина цього враження була наслідком неправильно обраної точки входу у світ Ехо.

Сяк-так розібравшись у тому, що відбувається, я поступово втягнувся. Читається Фрай легко, а самі історії досить швидко викликають цікавість. І тут є риса, яку я точно не хотів би загубити за всіма подальшими претензіями: передбачити, куди поверне чергова історія, часто справді складно.

Світ Ехо не дуже схожий на стандартне фентезі з великим походом, Темним Володарем, долею світу на кону та фінальною битвою. Проблема може початися з якоїсь цілковито побутової чи абсурдної дрібниці, а потім несподівано привести до магії, іншого світу, дивного злочину або чергового правила всесвіту, про існування якого читач навіть не здогадувався.

Саме ця непередбачуваність і змушувала читати далі. Навіть коли окремі жарти не працювали, залишалося цікаво: що автор вигадає наступного разу? Яке ще дивне місце існує в Ехо? Які правила цього світу виявляться не такими, як здавалося? Іноді складалося відчуття, що історія взагалі може повернути куди завгодно - і для мене це було однією з головних переваг книги.

А от із гумором усе виявилося складніше.

Комічність багатьох ситуацій очевидна, але сміятися чомусь майже не хочеться. Макс раз у раз опиняється в черговому безглуздому становищі, персонажі перебільшено реагують на те, що відбувається, а абсурд ситуації нерідко й стає головним джерелом жарту. У кращому разі це викликало в мене легку посмішку.

І тут порівняння з Пратчеттом, мабуть, неминуче, хоча тепер я розумію, що чекати від Фрая другого «Дискосвіту» було несправедливо.

Пратчетт теж постійно використовує абсурд. Його герої роблять дурниці, ситуації можуть бути відверто гротескними, а світ часом поводиться за абсолютно безглуздими правилами. Але ця дурість дуже часто існує паралельно з надзвичайною дотепністю. Під абсурдом може ховатися точна пародія на політику, релігію, бюрократію, расові забобони, війну, масову культуру або саме фентезі. Жарт працює одразу на кількох рівнях.

У Фрая я цього відчував значно рідше. Абсурдна ситуація набагато частіше залишалася просто абсурдною ситуацією, кумедний діалог - просто кумедним діалогом, а дивна поведінка героя мала смішити вже самим фактом своєї дивності.

Можливо, саме тому гумор Фрая здавався мені набагато простішим.

Террі Пратчетт писав про Плаский світ, а пласким, на мій смак, виявився саме гумор Макса Фрая.

Втім, називаючи його пласким, я зовсім не маю на увазі, що такий гумор сам по собі поганий. Тут навряд чи взагалі доречно говорити про «краще» чи «гірше» - це просто інший спосіб смішити. Абсурд, легкість і навмисна безглуздість можуть чудово працювати, якщо потрапляють у настрій читача. У моєму випадку вони потрапили в нього лише частково. Я розумів, де саме має бути смішно, але того відчуття, коли дотепність тексту сама змушує зупинитися й смакувати жарт, майже не виникало.

Сам Макс теж не завжди викликав симпатію. Він метушливий, нервовий, часом напрочуд наївний і регулярно поводиться так, ніби сам до кінця не розуміє, що робить. Особливо дивно це виглядає на тлі його майже безмежних можливостей. Іноді герой відверто дратував, хоча не настільки, щоб це всерйоз заважало читанню.

Подібне відчуття виникало й щодо інших персонажів. Вони яскраві зовні, мають упізнавані звички, особливу манеру говорити й поводитися, але не завжди здавалися мені по-справжньому об’ємними. Втім, тут я знову готовий зробити знижку на те, що знайомився з ними не з самого початку.

Є в оповіді й повторювані речі, які досить швидко починають впадати в око. Найпомітніша - їжа.

Герої постійно їдять. Вони збираються за столом, переривають справи заради чергової трапези, щось замовляють, обговорюють їжу або п’ють всюдисущу камру. Іноді складається враження, що кожні два-три абзаци комусь знову треба щось з’їсти або налити собі чашку цього чудодійного напою.

Пізніше я почав думати, що для прихильників циклу всі ці нескінченні застілля, мабуть, працюють зовсім інакше. Вони створюють відчуття затишку й повторюваного домашнього ритуалу: знайомі люди знову збираються разом, п’ють камру, розмовляють і лише потім вирушають розбиратися з черговою дивиною. Це частина атмосфери Ехо.

Але під час мого першого знайомства цей прийом досить швидко став надто помітним. Коли починаєш не просто бачити авторський прийом, а чекати, коли герої знову підуть їсти, частина його чарівності зникає.

Є ще кілька подібних повторюваних мотивів, хоча тут я, можливо, вже просто надто прискіпливий.

Попри все написане вище, вважати знайомство з Максом Фраєм невдалим я не можу. Так, гумор спрацював далеко не так добре, як я очікував. Так, деякі персонажі здавалися поверховими, а повторювані жарти й ритуали часом починали втомлювати.

Але світ Ехо все одно мав те, чого мені на той момент дуже бракувало у фентезі, - відчуття, що наступна історія не обов’язково буде ще однією варіацією на тему великої війни добра зі злом.

Фрай не повернув мені любов до жанру так, як це зробив Пратчетт. Але показав ще один спосіб, яким фентезі може існувати: без постійного пафосу, без необхідності щокілька сотень сторінок рятувати всесвіт і без надмірної серйозності щодо самого себе.

Моя оцінка після першого знайомства - приблизно 7 балів із 10.

Світ Ехо не зачарував мене беззастережно. Дещо в ньому дратувало, дещо здавалося надто простим, а частина гумору проходила повз мене. І все-таки він виявився достатньо дивним, самобутнім і непередбачуваним, щоб після першої книги мені захотілося залишитися там ще трохи.